Заворожила.

Заворожила тихим ніжним сном,

знов закрутила вихрем падолисту,

у дзеркалі води зустрілась з дном,

Та налякалась дротяного свисту…

Коли той вітер закружляв в танку,

коли в волосся запліталось листя,

він розбудив мелодію тонку

на струнах сивих дротів перехрестя.

Це осінь знов гуляє за вікном

і золотом багряним розкидає,

де павутину вистелить сукном,

де криком журавлів з небес вітає.

Беріть оцю красуню до танку,

її кохання - справжні подарунки,

її багатство в лісі  і в струмку,

на полі та в коморі візерунки…

Яка та щирість, мов кохання мить,

яка то ласка й сила урожаю,

яка дарує, вабить та шумить…

Я більшого кохання не бажаю!