… і падав сніг лапатий тихо, вяло, І білизній тій краю не було, І куталось усе у одіяло, І завмирало спати, замело… Мереживом здавалися рослини, , Мережкою лісок удалині, У шубах білих нітились ялини, Де голуби ховались у млині… Ще не морозить, не румянить щоки, Ще дітвора щаслива топче сніг, І де

  Карпатський ліс – поезія чи проза? Крутих стежин мереживо в траві, А може нам роззутися, ну хто за? Мабуть заскоро, що ж тут – се ля ві!   І ось ми тут, і вже пора настала, і вже рюкзак всі плечі осідлав, даремно когось мама не пускала, що іспити на відданість не склав...   А вже рожеві мрії

Колись все стане так, як має бути, Колись підніму погляд в небеса І запитаю,- Як мені забути, Роки страждання, де ж наша краса? Я знаю, що ніколи не почую Ту відповідь - та хрест я свій несу! Болить душа, коли життя корчую, А може слава Богу та Ісу… А може треба просто пережити, А може треба поле

У ангелів такого не буває, що від напруги серце завмирає, і почуття вже душу не залишуть, і не присплять її, не заколишуть, не зрадять, як буває, серед смертних - залишуться у душах, щоб не вмерти... Немає сили аби дух зломити, заборонити правду говорити, розправити слід волі свої крила, і полетіти

Напевне, думку не спиняє страх, напевне, воля - опіум для мозку, напевне, силу бачили в вітрах, а світло долі не ліпили з воску... Свинцем кропили стійкість наших мас, вони стояли з голими руками, Небесну сотню визнають не раз і їхня мужність не помре роками!