І що тепер, і як належить жити?
І чи є світло там, де ми йдемо?
І землю свою треба боронити,
Бо ми її нікому не дамо!...
В руках лиш ціп і то є наша зброя,
В душі запал, а не високий чин,
Повинна смерть прославити героя,
Бо це є революції почин?…
І ряд на ряд, і свій іде на свого,
І куля підриває знов життя,
- Подумай, беркутянин, ти за кого?!
- Не вбий, назад не буде вороття!
Бо той, що вбив, і той, що хоче жити,
Колись дружили – дружба вже не та,
Комусь в житті тут випало служити,
А комусь тільки кам'яна плита…
А що народ, за що ж він так страждає?
За що повстав на барикадний стрій,
Хоча ніяких статків він не має,
Окрім родини і рожевих мрій…
Не золото, не срібло нас зіткнуло,
Жеброта з обох боків барикад!
Бажання жити краще не минуло,
Але в державі всюди править кат!
Від партій понавішують біг-борди
І ділять все, що можна поділить,
І щиро товчуть всі брехливі морди, -
Вони товчуться, але нас болить!
І так болить, що чути всюди писки,
Міліонери вимуштрують рать,
Напишуть нишком в Раду свої списки,
І стане Україна вибирать…
А пан закони пише лиш під себе
І пише так, що всюди лиш своє,
Ніхто , народ, не думає про тебе,
Захочеш взяти – «Беркутом» поб’є!
А чубляться, а сваряться за колір,
Одних наліво, інших правий рве,
Дадуть руля якомусь там Миколі,
Колишуться, а паротяг реве!
І вірять всі, що ми кудись підемо,
Хоча насправді - тупо стоїмо,
А може, українці, відійдемо
щось зробимо, крім того, що їмо?…
Чи знов у Радах будуть депутати,
Тюремної та бритої «братви»,
Чи може проти цього пора стати?
Я хочу стати разом – я і ви!
Ми ділимось відколи ми держава,
Відколи самостійні, наче в сні,
Сміється світ, й кобила би іржала,
- Такі багаті і такі пісні!
А весь той жир збирають та не наші,
А весь той смак куштують не свої.
Мабуть замало ми ще їли каші,
Коли нас дурять свої холуї…
І доки будеш спати, Україно?
І доки годуватимеш катів?
Невже навічно станеш на коліна,
Невже кобзар Тарас цього хотів?
А може пора ту сокиру брати,
Яку гострив віками наш народ,
І не іти сліпими брат на брата,
А відштовхнути хитрих воєвод?
О, мій Тарасе, як тебе бракує,
Чомусь у світі мудрих мало є,
Людей таких, що слово всіх лікує,
Таких людей, що душу віддає…
Ти би сказав, ти ж малював країну,
Ти б написав, куди і с ким іти,
Любити землю – рідну Україну!,
Нема на світі вищої мети!